|
Реферат на тему:
ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ВЛАДИ,
ЇЇ ЛЕГІТИМНІСТЬ
Сутнісну детермінанту політики становить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння влади, яке запропонував М.Вебер. Влада постає як здатність окремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою.
Сутність влади полягає у відносинах керівництва, владарювання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічне, з погляду досягнення цілей, результатів діяльності. За ним, влада може бути визначена як реалізація намічених цілей. “З двох суб’єктів А і В, суб’єкт А досягає найбільш намічених результатів, а ніж суб’єкт В. Відповідно суб’єкт А і володіє владою”.
Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, а інші - підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб’єктивній мотивації влади. Людиною керує поривання до влади, прагнення до неї. Вона сприймається як засіб збагачення, одержання престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень, різноманітної волі до влади, як балансу, рівноваги політичних сил.
До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в ньому те, що влада має за джерело індивідуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Наявно цей підхід можна прослідкувати в межах психоаналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, “добровільного рабства” - з боку інших. В психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять його схильним до переваги рабства заради особистої захищеності та заспокоєності за допомогою любові до правителя.
Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, за ним, це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.
Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство базується на доцільності розподілу функцій керування та підкорення. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ресурси влади.
Реляціоністське (від “relation” англ. - відношення) визначення влади є синтезним. Влада – це відношення між двома партнерами (агентами), при якому один з них здійснює значний вплив на іншого. Іншими словами, влада – це взаємодія між суб’єктом і об’єктом, при якій суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.
Структура влади складається з суб’єкта, об’єкта влади та ресурсів. Суб’єкт втілює активний початок. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб’єкта, але сутність суб’єкт-об’єктних відносин залежить від типу політичного режиму).
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, нормативні (за А.Етціоні). Утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага, що пов’язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси – це міра адміністративного покарання. Їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні – включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо) Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види – на реальні обставини життєдіяльності людини, а через це - на поведінку.
Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політико-силові, культурно-інформаційні.
Економічні ресурси – це матеріальні цінності, що необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар’єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність.
До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXI століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади.
Політико-силові ресурси – це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо).
Важливо відзначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади (демографічні ресурси). Людина створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб’єктом і об’єктом влади.
Ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Але влада може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.
Особливо цікаве питання - в чому полягає специфіка політичної влади. Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:
- легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;
- верховенство, обов’язковість рішень політичної влади над усякими іншими;
- публічність (всезагальність, позаособність). Політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;
- моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;
- розмаїття ресурсів політичної влади.
Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поширюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політичної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.
Політична влада реалізує свої можливості у формах, протистояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадянські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юридично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політичної влади має бути прагнення до збереження суспільства від розпаду і створення умов для його розвитку.
В сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект – накопичення влади, що посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до обумовлення одна до одної.
Для того, щоб виконувати свої функції, влада повинна бути інституціалізованою, закріплена у формі політичного панування. Воно означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. Звичайно, з останньою пов’язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого – виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституюється, перетворюється в стійкі відносини. Воно пов’язане з розподілом статусних позицій в суспільстві.
Панування громадянами оцінюється по-різному. Позитивна оцінка прийняття влади населенням, визнання їм її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існуючий порядок є найкращий з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку.
Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге – юридичний та етично-нейтральний. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). В цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.
За М.Вебером можна виділити три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та легальну.
Традиційна влада грунтується на переконаності і святості традицій і законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:
- базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом суспільних процесів і першорядною значущістю при цьому патріарха як володаря;
- базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, вираженою в моральній та майновій нерівності станів при шануванні існуючих звичаїв і володаря.
Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості володаря. Термін “харизма” запозичений з історії християнської церкви, де його використовують для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьому офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під харизмою розуміють священний дар, виключні якості керівника.
Легальна влада або раціонально-правова базується на раціонально зрозумілому інтересі. Для цього типу характерна переконаність в законності встановлених порядків. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат. Змістом цієї влади є визнання важливості законів. Люди підкорюються не особистості, а законам, в межах яких обираються і діють представники влади.
|
